Читомо > Новини > Література у провінції: брати Капранови про 90 презентацій у малих містах

Новини

Література у провінції: брати Капранови про 90 презентацій у малих містах

23.01.2017 0 Автор:

Ні для кого не секрет, що українські провінційні містечка бідні на літературні заходи. Якщо бібліотека – то для школярів, якщо книгарня – то для канцтоварів, а якщо вже письменник – то тільки портрет Тараса Григоровича в будинку культури. Віталій та Дмитро Капранови вирішили, що літературні зустрічі – не лише для великих міст, зібрали книжки та поїхали у райцентри. З кінця березня і до початку грудня письменники провели 90 презентацій свого нового роману «Забудь-річка», що ввійшов до короткого списку «Книги року ВВС-2016», у маленьких українських містечках. Нині планують продовжити тур. 

Читомо вони розповіли, як реагували місцеві жителі на письменників з крові та плоті та чим приваблива децентралізація літературного процесу.

 

kapranovu«Забудь-річка» – твір не для студентів, тому презентувати його у вишах, як це ми робили з «Мальованою історією», недоречно. От ми і замислилися – а де збираються люди більш дорослі, але такі, що читають? Іншого варіанту, ніж бібліотеки, не знайшли. Наступним кроком ми згадали бібліотеки Києва, у які на зустрічі вам приводять школярів і ставлять собі галочку у звітність. Тому зрозуміли, що бібліотеки мають бути десь за межами столиці. Адже в районах менше формалізму, і до того ж районні культурні еліти спраглі до подій – не самим же інтернетом та телевізором вони мають жити. Тобто насправді аудиторію ми обчислили поступово.

Дев’яносто презентацій відрізняються від п’яти тим, що кожна перетворюється на виставу. Адже за таку кількість зустрічей ти встигаєш удосконалити сюжет розповіді, попрацювати над акторськими акцентами, аж до рухів, обрати фрагменти, які найкраще звучать вголос, десятки разів зробити роботу над помилками і т. ін. Це вже фактично спектакль зроблений дуже малими засобами – багато сценарної роботи, щоб люди не занудилися, щоб зацікавилися книжкою і придбали її, трохи режисерської роботи – щоб постійно тримати інтерес аудиторії, та дещиця акторства, коли треба розслабити публіку.

Міста для візитів обирали за готовністю місцевої аудиторії нас прийняти. От наприклад, їхали ми до рідного Очакова на гробки і вирішили одразу виступити в бібліотеці, щоб двічі не їздити. Телефонуємо – нам кажуть: «Ой, а у п’ятницю ми не можемо, в нас ветерани» (бо гробки випали якраз на 9 травня). Ми кажемо, що готові виступити в суботу. «Ой, а в суботу люди на городах»,  – відповідають вони. Коли чуєш таке, то розумієш, що туди їхати не варто. Якщо місцева громада готова зібратися для зустрічі з нами – ми їдемо, як ні – то ні.

Організацією нашого туру займалося мистецьке об’єднання «Стендаль» з Луцька – і ми дуже задоволені співпрацею. Інколи діяли через власні контакти, інколи – через бібліотеки. У деяких містах до організації долучалася місцева влада, десь навіть допомагав депутат. Треба сказати, що очільники місцевих адміністрацій були на наших зустрічах лише у шести містечках. Начальники відділів культури – мабуть, в половині. Тобто влада здебільшого ігнорує подібні заходи.

Читайте також: 5 книжкових ініціатив українських міст

Якщо на зустріч приходить мало людей, причин може бути чотири:

  1. Бо в будній день, а от якби у вихідний – інша справа.
  2. Бо у вихідний – а от якби у будній, тоді б…
  3. Бо зранку – бо усі на роботі.
  4. Бо ввечері – бо бібліотека працює до 18:00.

Ну і найекзотичніша причина: «Ну не в п’ятницю ж о четвертій!» Іноді кажуть, що було мало часу на підготовку, хоча потім зізнаються, що просто не повірили, що й справді до них приїдуть з Києва, тому пізно схаменулися. Отже наш рейтинг – певною мірою випадковий. А найменше читають там, де ми не виступали з різних причин – від «у нас дах тече», до «а хто такі брати Капранови?»

Наш тур – суцільні цікаві моменти. У Нових Санжарах ми на вулиці зустріли цілу демонстрацію людей, які ішли від бібліотеки до музичної школи, бо в бібліотеці немає стільки місця. Реально іде колона людей, і коли ти розумієш, що це на зустріч з тобою – губишся. У Гайсині нам спекли коровай, у Долині подарували сопілку, у Кам’янці – приворотне зілля, в банці, у Звенигородці – кошик з пиріжками, у Рожищі на Волині спекли торт з зеленим псом наверху, у Вараші презентували шикарні настоянки.

У Соснівці нам давали концерт, у Жидачеві діти читали нам уривки з нашого роману, у Зарічному нас зустріли індики – порожнє подвір’я школи і стадо індиків, потім виявилося що півміста вже у залі, тому на вулиці лише індики. У Володимирці на в’їзді до міста стоять застави копачів бурштину, які перевіряють машини, чи не їде там бува міліція, а ще працює ресторан з шеф-кухарем з Італії.

13233101_600238073466356_911714951054260056_n-768x576np.pl.ua

У Василівці Запорізької області нам сказали, що ми перші письменники, які до них взагалі завітали, а виступали ми у танцзалі, бо в бібліотеці місця немає. Місцеві поети читають нам вірші практично скрізь – і вірші часто дуже класні. У Запоріжжі на зустріч прийшли солдати, у Черкасах – пожежники, у Кам’янці – студенти податкового коледжу, там-таки разом із порожніми пачками з-під книжок викинули наш телефон, і знайшли його лише за кілька днів. Дорогою з Запоріжжя на Полтавщині ми пробили два колеса на одній ямі – точно, як героїня «Забудь-річки». У Корсуні в кав’ярні ми побачили оголошення, що на роботу запрошують дикторів для начитування аудіокнижок. Одним словом, проїхавши два роки тому обласні та університетські міста з «Історією Незалежності», ми зрозуміли, що не знаємо України, а проїхавши зараз райцентри, ми зрозуміли, що знову не знаємо.

Коли за одну поїздку проїздиш півтори тисячі кілометрів, слово форс-мажор змінює значення. Це в Києві пробити колесо – форс-мажор, а коли замітає снігом і ти їдеш у темряві невідомо куди дорогою, яка не тримає машину, а потім все-таки доїжджаєш, розумієш, що все добре, що жодних форс-мажорів не було. Дві-три зустрічі на день, між ними переїзди – і ми запізнилися буквально двічі-тричі, істотно лише один раз, коли на дорозі була аварія. До речі, на запитання «Як пройти в бібліотеку?» у більшості райцентрів знають відповідь і показують дорогу.

Насправді ми проїхали хіба половину України – не були на Сумщині, Чернігівщині, Херсонщині, Закарпатті, у тих областях, які біля Дніпра та Кропивницього, Тернопілля, Франківщину та Буковину зачепили тільки краєм, та й на Донбас треба заїхати. Сподіваємося, що навесні, коли покращаться дороги, продовжимо тур, ну а взимку поїздимо Київщиною.

Читайте також: Літературні ініціативи малих міст

У маленьких містах насправді дефіцит великих подій. Тому зрозуміло, що письменникам треба їхати. От тільки як це зробити – не зовсім зрозуміло. Ну добре, що нас двоє – в зміну за кермом, добре, що маємо машину і можемо за день виступити двічі-тричі, добре, що ми маємо багато різних книжок на всі аудиторії, тому їхній продаж може окупити бензин та проживання, добре, що нас показують по телевізору, тому люди трохи знають, до кого ідуть… Побоюємося, що наш експеримент повторити неможливо – надто багато щасливих збігів.

Але ми навмисне широко освітлюємо свій тур, ділимося досвідом, готові ділитися контактами – це як розвідка боєм, її не треба повторювати, але треба користуватися результатами, знаючи, куди варто їхати, думати, як доїхати, працювати з місцевою владою, яка вже зрозуміла, що це їй теж потрібно, щоб допомогла фінансово та організаційно і так далі. Ви не уявляєте, скільки в районах проходить фестивалів, в тому числі й літературних, і на них влада готова запрошувати цікавих письменників, і готова щось витрачати на це. Отже, ми працюємо розвідниками і залюбки допоможемо тим, хто піде в наступ.

Чільне зображення Руслана Чугая зі сторінки братів Капранових у Facebook

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe